Кожен фотограф колись чув фразу «та в мене все є на флешці». І кожен фотограф, який її казав, потім дивився на екран із написом «Карту не відформатовано» поглядом людини, яка щойно побачила власний некролог. Ми вміємо купувати світлосильні об'єктиви за ціну вживаного авто, але на питання «а де в тебе лежать оригінали?» відповідаємо щось на кшталт «ну… десь там». Давайте поговоримо про правило 3-2-1, про хмари, про людську лінь і про те, чому ваш архів, можливо, не такий безцінний, як вам здається.

Нагадування: що таке 3-2-1

Три копії даних, два різні типи носіїв, одна копія поза домом. Правило давнє, прості речі в ньому працюють, а популяризував його фотограф Пітер Крог у книзі про керування цифровими архівами. Тобто воно народилося саме в нашому середовищі, серед людей, які втрачали кадри, що не можна перезняти.

Але щойно починаєш про це говорити, виявляється, що в кожного своя релігія.

Дві школи

Стара школа. Дані лежать у мене, локально, на дисках, які я бачу й можу торкнутися. Хмара потрібна як третя копія, на випадок пожежі, потопу чи візиту людей, які вміють відчиняти двері без ключа.

Нове покоління. Дані лежать у хмарі, бо нам розповіли, що хмара — це «надійно» і «недорого». Локальної копії немає. Іншої копії теж немає. Навіщо, адже «воно ж у хмарі»?

Хмара — це просто чужий комп'ютер. Його власник може закрити ваш акаунт, змінити тарифи, піти з ринку або просто помилитися. І ваші десять тисяч кадрів з Карпат зникнуть без жодного драматичного ефекту, просто тихо.

Хочеться списати все на покоління, але справа не у віці. Просто люди поділяються на дві категорії…

…точніше, на три

Стара приказка каже: є люди, які ще не роблять бекапів, і ті, які вже роблять. Час її оновити.

Є ще третя категорія: ті, хто перевіряє, що з бекапу можна відновитися.

Бекап, який жодного разу не розгортали, — не бекап, а гіпотеза. Архів може виявитися битим, пароль — забутим, каталог Lightroom — прив'язаним до шляхів, яких уже не існує, а диск, на якому все це лежить, помре в найгірший момент, зазвичай наступного дня після весілля, яке ви знімали. Дізнаватися про це краще у спокійний вівторок, ніж у день катастрофи, коли клієнт уже написав: «Ну що, коли фото?»

Абсолютної надійності не існує

Рано чи пізно до цієї думки приходять усі. Немає носія, сервісу чи схеми, які гарантують збереження на сто відсотків. Диски помирають, карти пам'яті капризують, хмарні провайдери блокують акаунти, а формати файлів старіють швидше, ніж ми встигаємо їх конвертувати.

Тож лишається питання балансу: скільки сил ви готові витрачати, щоб знизити ризик втрати до прийнятного рівня. Схема з п'ятьма копіями та щомісячними навчаннями з відновлення коштує часу й грошей. Для весільного архіву, за який вам заплатили, це мінімум. Для сорока тисяч кадрів тієї самої галки на тому самому паркані це вже, скажімо так, перебір.

Наступний етап просвітління

Він настає, коли ви ставите собі прикре питання: а чи така вже цінна та інформація, яку я хочу зберегти?

І раптом з'ясовується, що головний ворог збереження даних — це їхня актуальність. Через кілька років більша частина архіву просто перестає комусь бути потрібною: серії з сорока майже однакових кадрів, пересвічені дублі, тестові зйомки нового об'єктива, «на всякий випадок» знята стіна з написом. Але бекапи ми продовжуємо робити з інерції, і вони з року в рік їдять місце, гроші та нервові клітини.

Грамотна політика резервного копіювання містить не лише «що копіюємо», а й «що вже можна перестати».

Сімейні альбоми

Це найпідступніший тип даних. Його цінність здається абсолютною і безумовною. Це ж пам'ять, це святе, це неможливо втратити.

А потім ловиш себе на думці: а як часто я взагалі переглядав цей архів? І виявляється, що за тридцять років — лише один раз, коли пакував бекапи.

Це не означає, що фото треба видалити. Але варто чесно запитати себе, що ми, власне, бережемо: самі знімки чи відчуття, що вони в нас є. Відповідь на це питання визначає, скільки зусиль варто витратити на їхній захист. А ще, можливо, це гарна нагода нарешті відкрити альбом і подивитися.

Як це влаштовано в мене

«Уже скільки разів твердили світові…» Хмару я використовую лише для копій. Усе є локально. Не знаю, наскільки моя школа «стара», але я ще й параноїк. А в питаннях бекапу це, схоже, професійна якість.

Коротко

• Карта пам'яті — це не архів, а транспорт. Після зйомки кадри мають якнайшвидше опинитися щонайменше на двох інших носіях.
• 3-2-1 — це відправна точка, а не стеля.
• Хмара, де лежить єдина копія, — не бекап, а чужий диск.
• Перевіряйте відновлення. Регулярно, а не «колись».
• Час від часу переглядайте, що саме ви бережете і навіщо.
• Оберіть свій баланс між ризиком і трудовитратами й живіть із ним свідомо.